В Україні проживають 11% хворих на туберкульоз всього Європейського регіону, а це більше ніж півмільйона осіб. З них 99 тисяч хворіють на активні форми туберкульозу. Епідемія в країні існує з 1995 року.
Силами Благодійного Фонду «Розвиток України» влітку 2007 року здійснене опитування населення України та окремо Донецької області з питань, що стосуються епідемії туберкульозу в Україні. Опитано 800 осіб в Донецькій області та 2000 осіб в Україні.
 Рівень обізнаності населення не можна вважати задовільним. Всі опитані знали про існування такого захворювання, але тільки 28% населення оцінили стан як епідемію туберкульозу, кожний другий вважав ситуацію, близькою до епідемії, а 8%  — цілком стабільною та контрольованою. Тільки п’ята частина респондентів відмітили, що ризик заразитися має кожна людина, а 15% цілком виключають для себе таку можливість. Про головний шлях передачі інфекції, повітряно-крапельний, знали 86% населення, в Донецькій області населення показало більш адекватні знання.  Багато хто з людей мали помилкові погляди, перебільшуючи значення контактного шляху передачі інфекції і зараження через шлунково-кишковий тракт. В якості діагностичного методу виявлення хвороби більшість людей вказали рентгенофлюорографічне обстеження, продемонструвавши недостатній рівень знань про можливість діагностики туберкульозу при лабораторному дослідженні харкотиння.
Оцінка епідеміологічної ситуації залежить від віку та достатку – чим молодше людина, чим вище її матеріальний статус, тим легше вона сприймає проблему. Особи з початковою та середньою освітою суттєво менш обізнані, ніж більш освічені люди. Сільські жителі, в порівнянні з міським населенням, більш серйозно сприймають ситуацію, що склалася, хоча освіченість міського населення про симптоми хвороби набагато вища.
В якості симптомів хвороби опитані люди називали, головним чином, кашель, який продовжується більше трьох тижнів, хоча на ранніх стадіях хвороби кашель, як правило, відсутній. Мешканці Донецької області частіше, в порівнянні з населенням України в цілому, називали підвищення температури тіла, але рідше такі симптоми як хронічна втома, пітливість, зниження апетиту, блідість шкіри.
В процесі опитування відмічений достатньо високий рівень освіченості про способи профілактики хвороби: профілактичні огляди лікаря, вакцинацію, повноцінне харчування. П’ята частина опитаних назвали навіть компоненти здорового способу життя – раціональний відпочинок та заняття фізкультурою і спортом. Але кореляції між обізнаністю та практичним виконанням профілактичних заходів не відмічено.
Можливість подолання хвороби бере під сумнів значна частина населення. Кожний п’ятий з респондентів вважав туберкульоз невиліковним, тільки дві третини опитаних знали про можливість зцілення. 70% вважали лікування платним. Ні один з опитаних не вірив в те, що хворий на туберкульоз може отримати в його населеному пункті  всю необхідну допомогу, а більше половини людей просто не були інформовані про повноту та якість такої допомоги в місці проживання.
Причинами розповсюдження туберкульозу в Україні названі зниження рівня життя, забруднення навколишнього середовища, значна кількість безпритульних людей, умови утримання ув’язнених в тюрмах, а також небажання населення проходити обстеження на туберкульоз.
За оцінками громадян, залучених до описаної наукової роботи, найбільш ефективним засобом подолання проблеми туберкульозу буде покращення загальної соціально-економічної ситуації в країні. Наступними по значимості перелічені впровадження комплексної програми боротьби з хворобою на державному рівні, об’єднання зусиль держави, громадських організацій та бізнесу для реалізації комплексної національної програми. Рідше названі такі заходи як інвестування коштів у вітчизняну охорону здоров’я та фінансова допомога міжнародних організацій.
Результати соціологічного дослідження обумовлюють чітке спрямування роботи профілактичної медицини, системи освіти, засобів масової інформації у напрямку сприйняття населенням проблеми туберкульозу, покращення інформованості.